BIBLIOтинейджер: Краеведческий дайджест

«Пізнаємо Миколаїв разом!»

Дорогі друзі! 28 березня ми за непорушною традицією віддаємо шану визволителям нашого рідного міста від німецько-фашистських загарбників. За свідченням історичних джерел та із спогадів очевидців ми знаємо, що жителі Миколаєва навіть в умовах окупаційного режиму, часто ціною власного життя, знаходили у собі сили та мужність, щоб протистояти ворогу, налагодити підпільну діяльність, проводити диверсійні заходи. За мужність та відвагу, виявлену в боях за звільнення Миколаєва, визволителів відзначили важливими державними нагородами, на жаль, багатьох із них – посмертно.

Сучасний Миколаїв свято зберігає пам’ять про героїв. Згадка про сміливців, які вибороли свободу для рідної землі та в ім’я нащадків, продовжує жити у назвах вулиць, погруддях величних пам’ятників та меморіалів, на сторінках книжок та в розповідях. Бібліотека-філіал для юнацтва спільно з підлітковим клубом «ДИВО» вирішили дізнатись, чи знають миколаївці про величну дату 28 березня та події, що пов’язані з нею. Під гаслом «Пізнаємо Миколаїв разом!» ми вирушили головними вулицями рідного міста. Краєзнавча вулична акція-опитування була спрямована на вивчення рівня поінформованості городян, обізнаності в галузі краєзнавства. Протягом двох годин ми опитали близько 60 респондентів різного віку.

Приємно відзначити, що миколаївці ознайомленні з історією міста. Не всі, але більшість з опитаних змогли дати відповіді на прості запитання. А для тих, хто завагався з відповіддю, ми проводили спеціальні інформаційні хвилинки.) До даної акції ми залучили дітей та підлітків, адже, на жаль в сучасному навчальному процесі краєзнавство не входить до шкільної програми. Спеціально для акції ми виготовили 3-d митиватори «Під краєзнавчими вітрилами», що спонукають читати про рідне місто, пізнавати його, любити… Неймовірні емоції, корисне спілкування та нові знання. Заради цього хоч на край світу! На згадку безліч яскравих фото!

Поетична майстерня Миколи Вінграновського

В історії Миколаївщини є люди, життя і діяльність яких становлять славу нашої землі. Серед них гідне місце посідають письменники. Їхня творча спадщина - це духовний скарб Миколаївщини. Своєю творчістю вони збагачують наші серця гідністю, честю, життєвою мудрістю, красою та любов'ю до рідного краю. Цього року виповнюється 80 років від дня народження українського письменника, поета, режисера, актора, сценариста, нашого земляка Миколи Степановича Вінграновського.

Перші вірші поета почали друкуватися ще в 1957 р. у газеті «Літературна». А в 1962 році Микола Степанович видав першу збірку віршів «Атомні прелюдії». Книжка вражала масштабністю поетичної думки і бентежною силою уяви. У віршах вмістилися космос, людство, земля, народ, доба, Україна. Він автор книг «Сто поезій» (1967), «На срібнім березі» (1978), «Губами теплими і оком золотим» (1984); збірок для дітей «Андрійко-говорійко» (1970), «Мак» (1973), «Літній ранок» (1976), «Літній вечір» (1979), «Ластівка біля вікна» (1983), «На добраніч» (1983); повістей «Первінка», «Сіроманець» (1977), «У глибині дощів» (1985); роману «Северин Наливайко» (1996); історичних нарисів «Чотирнадцять столиць України» (2002). У цих творах присутні фантастичність, здивування, відкриття в природі. Читаючи їх, захоплюємося красою природи і разом з автором споглядаємо за нею.

Микола Вінграновський так майстерно і переконливо розповідає всім про те, що могли б «подумати» або «сказати» звірі чи птахи в тій чи іншій ситуації, що навіть не виникає сумніву.

Такий дивосвіт Миколи Вінграновського — дивосвіт любові, ласки, добра, ніжності, теплоти виражений через життя звірів, комах, хмар, будяків, лоз, тощо.

Справжньою теплотою наповнені твори Миколи Вінграновського, в яких він розповідає про дружбу дітей із звірами чи птахами.

В останні роки життя Микола Вінграновський з великою радістю (це відчувається!) писав вірші для дітей і про дітей. Діти для Вінграновського — не просто тема. Це і особливе ставлення до життя, внутрішньо близького йому, це компенсація втрат від дорослої тверезості і практицизму. За збірки творів для дітей «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч» поет удостоений Державної премії України імені Тараса Шевченка (1984). І в них, може, найбільше був собою. Бо сягав тієї свободи самовираження, яка є тільки в дитинстві і яку згодом людина неминуче втрачає. Його «дитячі» вірші — принципово новаторські тим, що співмірні з дитячою уявою, з поетичністю дитячої душі. І проливали нове світло на природу всієї поезії Вінграновського як такої, в якій жила дарована людям у дитинстві безпосередність сприйняття світу, парадоксальність фантазії і душевна чистота. Зрештою, його «дитячі» твори — не лише для дітей: вони для всіх і про всіх.

Твори автора перекладено російською, естонською, литовською, чеською, англійською та іншими мовами. М. Вінграновський член Національної Спілки письменників України (1962).

Справжньою М. Вінграновський уважав поезію, що не скаламучує людську душу: «Нам слів таких потрібно від поетів, Щоб не піднять з душі, як небо не піднять». Цій настанові поет був вірний упродовж життя, перетворивши її на кредо своєї творчості.

В понеділок 7 листопада після довгоочікуваного відпочинку на канікулах юні читачі бібліотеки-філіалу для юнацтва взяли участь у краєзнавчій естафеті «Може бути, що мене не буде…», присвяченій творчості нашого земляка, українського письменника, поета, режисера, актора, сценариста Миколи Степановича Вінграновського. В цьому році виповнилось 80 років від дня народження відомого миколаївського письменника. Користувачі бібліотеки залюбки декламували вірші, що найбільше сподобались. Звучали вірші про рідне місто, про природу та дружбу, відчувались нотки філософії життя та душевна чистота. Втім, не обійшли увагою підлітки і любовну лірику, сповнену кохання, ніжності та теплоти.

Ми щиро вдячні всім, хто взяв участь в такій важливій, на наш погляд, акції, яка ще раз і відверто підкреслила величність таланту Миколи Вінграновського.

Ретро-путешествие Николаевом

На ул. Фалеевской под номером 14/1, (угол ул. Большой Морской) оригинальной круглой башней возвышается великолепное здание, которое даже спустя более века после постройки производит впечатление мощного и красивого архитектурного творения. Сейчас здесь размещается Николаевское отделение Публичного акционерного общества «Укрсоцбанк». На угловом фасаде здания вверху красуются цифры «1909», а в сплетениях металлических прутьев его кованных решеток читаются буквы «СПМКБ». Глядя на все это, становится понятно, что здание совершенно не простое и имеет свою историю. А начиналось все вот как. С 1869 года в России существовала мощная финансовая структура – Санкт-Петербургский международный коммерческий банк - акционерный банк с частным капиталом, который к 1914 году по объему финансовых операций вырос настолько, что занимал второе место в Империи среди акционерных банков. 40 процентов его капитала принадлежали Германии. Головная контора банка размещалась в Санкт-Петербурге.Эта мощнейшая финансовая структура влилась в Николаев в начале ХХ века. 11 июля 1904 года открылось Николаевское отделение банка, располагавшееся первоначально на ул. Спасской, 29 в арендуемом у купца Л.И. Форштетера доме. Сейчас это здание принадлежит уже другому банку.

Начало строительства кирхи относится к 1849 г. по утвержденному императором Николаем I проекту английского архитектора Чарльза Акройда. Адмирал М.П. Лазарев поручил лично Ч. Акройду наблюдение за постройкой кирхи. По проекту архитектора фасад церкви предполагался быть обращенным в сторону Немецкой улицы (ныне Фалеевской). Но заинтересованный во время своего пребывания в Николаеве постройкой лютеранской церкви император Николай I собственноручно внес коррективы в проект Ч. Акройда и перенес фасад церкви с Немецкой на Адмиральскую улицу. С началом сооружения кирхи была создана строительная комиссия по наблюдению за постройкой. В ту пору в культовой архитектуре господствовало такое направление как неоготика. И архитектором Ч. Акройдом это направление было взято за основу, хотя зодчим использовался англоготический стиль, который на юге империи был совершенно неизвестен. В плане церковь имеет прямоугольную форму с незначительно выступающим притвором, решенным в строгих формах. Церковь обращает на себя внимание оригинальностью и изяществом своей архитектуры и тем самым резко отличается от громоздких тяжеловесных лютеранских церквей юга империи, построенных по образцу одесской кирхи 1827 г. Лютеранская церковь, сооружалась в период с 1849 по 1852 годы. И 12 октября 1852 г. была освящена.

Этому дому была уготована счастливая судьба. Построено с использованием архитектурных канонов классицизма ХVIII века, он впоследствии, пережив несколько перестроек, практически возродился вновь, благодаря проведенной в 1973-1978 годах реставрации. Сегодня он является архитектурным украшением исторической части города Николаева. Начало строительства здания относится до 1792 года. Строительство проводилось под наблюдением архитектора капитана П.В.Нейолова. До 1794 году строительство завершилось. Этот дом был построен для вице-адмирала Н. С. Мордвинова, который занимал должность председателя Черноморского адмиралтейского правления, и его большой семьи. Дом, построенный из дерева, стоял на высоком каменном цоколе и имел в плане четкое разделение на две равные части. Вход в здание осуществлялся со стороны двора через два крыльца с крытыми подъездами, а въезд в усадьбу был со стороны улицы. В период правления М. П. Лазарева дом получил название «дворец», а в народе - «царский дворец». Он служил канцелярией и помещением главных командиров Черноморского флота в течение 1794 - 1900 гг. В свое время здесь жили и работали адмиралы М.С.Мордвинов, И. де Траверсе, О.С. Грейг, М.П.Лазарева, И. Бутаков, М. А. Аркас. Многие выдающиеся лиц, посещавших Николаев, жили здесь. Шло время, менялась назначения здания. 1973 Николаевской областной и городскими органами власти было принято решение о создании Музея судостроения и флота в бывшем адмиральскому дворце - дома Главного командира Черноморского флота и портов. Cегодня музей судостроения и флота является одним из самых популярных историко-культурных центров города. Сотни туристов из разных стран мира ежегодно посещают музей. За годы своего существования музей принял почти два миллиона посетителей и стал настоящим символом корабельного края.

Первая украинская гимназия берет свое начало с 1863 года, когда было открыто Николаевское женское училище І-го разряда. Здание построено в 1892 году в стиле псевдоренессанса по проекту арх. Е.А.Штукенберга на землях Морского ведомства у Адмиральского (Аркасовского) сквера. За многие годы в здании гимназии находились и судебные учреждения, и средняя школа. С 1864 до 1870 года - Николаевское Мариинское женское училище І-го разряда. С 20.09.1870 года - Николаевская первая Мариинская женская гимназия, которая функционировала до 1918 года. В советские времена это была средняя школа № 5. С 1993 года в этом здании, построенном в 1890 – 1891 годах, начала работать Украинская педагогическая гимназия, которая реорганизована 12.01.1998 в Первую украинскую гимназию. В школе № 5 в своё время учились Витя Хоменко и Ю.Л. Трынько, на фасаде школы в их память установлены мемориальные таблички. Первая украинская гимназия - общеобразовательное учебное заведение ІІ - ІІІ ступеней с углубленным изучением украинского и английского языков, которое осуществляет научно-практическую, общекультурную подготовку детей.

Здание отельного комплекса «Александровский» начало свое существование как Александровское реальное училище в середине девятнадцатого столетия. Открытие училища состоялось в период правления военного губернатора Николая Андреевича Аркаса 28 августа 1873 года.27 августа 1874 года реальное училище посетил император Александр II, после чего с 30 октября 1874 года училище стало именоваться «Александровским». В его стенах с 1896 по 1898 год проходил обучение Лев Троцкий – Лейба Бронштейн. Во время Великой Отечественной войны здание было частично разрушено авианалетом. В послевоенные годы оно было восстановлено и использовалось для размещения различных советских госучреждений. В 2004 году здание было реконструировано и введено в эксплуатацию как гостиничный комплекс. На сегодняшний день оно признано архитектурным памятником Юга Украины.

Николаевский яхт-клуб — яхт-клуб, открытие которого было в городе Николаев в 1889 году на реке Южный Буг. Является одним из старейших в Российской империи. Принято считать, что Евгений Голиков, будучи капитаном первого ранга, проявил инициативу по созданию яхт-клуба. Первое собрание учредителей клуба произошло 12 августа 1887 года в летнем Морском собрании, в «молдаванском доме» на набережной Ингула. Вступить в клуб пожелали не много не мало свыше 50 человек. 7 мая 1889 года яхт-клуб праздновал своё официальное открытие. 17 мая 1904 года состоялся торжественный приём нового помещения яхт-клуба. В его честь состоялась гонка яхт Николаевского, Черноморского и Екатеринославского клубов. Во время Великой Отечественной войны многие яхты были уничтожены, а часть их была угнана в Германию. После освобождения города и принятия решения о восстановлении всех спортивных сооружений города стали поступать новые яхты с Ленинградской спортивной верфи, а также большое количество яхт было построено на николаевских судостроительных заводах. В 1947—1949 годах в Николаеве было проведено первенство страны по парусному спорту.

Визитная карточка Николаева - первая трамвайная подстанция, которая и сегодня радует горожан своим необычной постройкой в стиле модерн. Чтобы увеличить мощности энергохозяйства и уменьшить тарифы на электроэнергию, в 1928 г. начала строиться новая электростанция («Никэльцентраль»). В связи с этим было решено построить рядом с имеющейся подстанцией специальное одноэтажное здание для установки в нем ртутных выпрямителей. На эти цели из бюджета выделили 125 тыс. руб. Строительство новой подстанции началось весной 1930 г. Создание подстанции затянулось на три года. Когда фундамент и подвальные помещения были готовы, оказалось, что проектные чертежи составлены неправильно, из-за чего в 1931 г. постройку пришлось развалить. Процесс возведения строения возобновился лишь в 1933 г. Когда он завершился, прекратилась и подача электроэнергии трамваям со старой подстанции. По некоторым данным, новая подстанция прекратила свое существование в конце 80-х – начале 90-х. В 1992 г. в Николаеве было 14 подстанций, на каждой из которых работало по 3-4 агрегата. Обслуживали они 200 трамваев и 100 троллейбусов. Сегодня в городе 13 подстанций, на каждой - по 1 агрегату, так как количество подвижного состава небольшое.

В конце XIX в. - нач. ХХ в. В Николаеве создаются библиотеки для общественного пользования. Так, в 1881 основана Николаевская общественная библиотека. В 1900 г. открыто ее филиал - городскую библиотеку (ныне Центральная библиотека им. М. Л. Кропивницкого). Также в конце XIX в. в Николаеве начинают создаваться библиотеки при общественных организациях. Действовали пять бесплатных библиотек-читален Комитета попечительства о народной трезвости, библиотека при Николаевском городском собрании, биржевом комитете, Свято-Николаевском братстве, Союзе русского народа, Русском техническом обществе, обществах морских врачей, техников и мастеровых, приказчиков-христиан. Это здание, где размещалась николаевская общественная библиотека (1894 год). Сейчас это здание – Дворец торжественных событий.

В 1880 году местный мещанин Карл Монте обратился к городским властям с просьбой разрешить построить на его участке земли здание нового театра. Здание построено по проекту инженера Т. К. Брусницкого в стиле Возрождения (Псевдоренессанс). Первые спектакли в новом театре состоялись в январе 1882 года. В 1894 году Карл Монте продал театр Якову Шефферу, который перепланировал здание. В 1934—1935 годах театр становится стационарным и приобретает свою базу в Николаеве. Из этапных спектаклей, предвоенного периода истории театра отметим: "Платон Кречет" А. Корнейчука, "Варвары" и "Последние" М. Горького, "Кремлевские куранты" Н. Погодина, "Отелло" У. Шекспира, "Вишневый сад" А. Чехова, "Живой труп" Л. Толстого. В 1939 г. "по многочисленным пожеланиям трудящихся" театру было присвоено имя легендарного летчика В. П. Чкалова (каковое наименование носил до 1994 г.).

Його ім'ям...
Друзі! Доброго дня! Сьогодні, 18 квітня виповнилось 20 років з часу офіційного заснування Миколаївською державною адміністрацією обласної премії ім. Миколи Аркаса (1996). Відомий український культурно-освітній діяч, письменник, композитор, історик Микола Миколайович Аркас зробив великий внесок на користь Вітчизни.

Найвизначнішим твором М. Аркаса, який приніс йому визнання, стала опера «Катерина» за поемою Т.Г. Шевченка (1890). «Катерину» деякі спеціалісти вважають українською оперною класикою. Шлях Аркасової поеми, як друкованого видання, виявився нелегким. 5 років рукопис опери пролежав у цензурних відомствах Москви та Києва і лише 1897 р. вийшов у світ у Миколаєві коштом автора. Прем'єра опери «Катерина» відбулася 12 лютого 1899 р. у Москві. Відгуки на виставу були лише позитивні. Так розпочалася тріумфальна хода Аркасової «Катерини» по країні. За 5 років вона сягнула межі України і Росії. До цього часу постанови опери постійно відновлюються. Можна лише гірко пошкодувати, що опера «Катерина» була першим і останнім великим музичним твором самобутнього митця. Та задумам не судилося здійснитися: хвороба відібрала у нього можливість працювати з улюбленим інструментом.

Та на той час у хворого, але як завжди непосидючого М. Аркаса визріла нова ідея — написати книгу нарисів з історії України, щоб її залюбки читав навіть малопідготований підліток. Спочатку він орієнтувався на потреби свого улюбленого онука Миколи. Та коли почав добирати матеріали, то подумалось: а чому тільки для онука? Чому лише рукопис у 2-3 примірниках?

Автор не претендував на якесь нове слово в історії України, на свої власні дослідницькі відкриття. Йому захотілося написати про вже давно відоме, але написати так, щоб читав цю книгу і селянин, і міщанин, і грамотний, і не дуже. Тобто зробити простий, якомога популярніший ілюстрований виклад української історії за персоналіями її творців. Книга «Історія України-Русі» вийшла в світ 1908 р. у Санкт-Петербурзі в друкарні Товариства «Общественная Польза» на власні кошти автора. Нечуваний раніше для такого роду видань 7-тисячний тираж розійшовся впродовж кількох місяців. Сподівання автора, що книга «... надто корисна буде для нашого люду», - виправдовувалися. Її видання відповідало громадським, суспільно-політичним і культурним потребам українського народу, що й забезпечило їй велику популярність серед читачів.

У цілому праця отримала схвальні відгуки, бо виконала своє основне завдання — задовольнити потребу українського читача у власній історії.

З метою вшанування пам’яті Миколи Аркаса — композитора та історика, фольклориста та літератора, суспільно-політичного та культурного діяча; засновника й організатора, мецената Миколаївської “Просвіти”, автора й виконавця першої ілюстрованої україномовної й популярної книги “Історія України – Русі”, автора опери на текст Т. Г.Шевченка «Катерина» була заснована премія ім. М. Аркаса. Ця премія присуджується кожних 2 роки за видатний внесок і збереження української національної культури.

Детально про життя і творчість М. М. Аркаса ви можете дізнатись з презентації.

Краєзнавча розвідка «Миколаїв у бронзі та граниті»

Історія Миколаєва - це невід'ємна частина історії держави. Колискою Чорноморського флоту прийнято називати наше місто. Історія Миколаєва починалася з 20 землянок, виритих на крутому схилі гирла річки Інгул. Саме це місце вибрав 220 років тому для нової верфі князь Потьомкін .

В історії датою народження Миколаєва прийнято вважати 27 серпня 1789. І відразу місту судилося стати великим промисловим центром і центром суднобудування. Улюбленими місцями відпочинку багатьох миколаївців і гостей міста, починаючи від найменших і закінчуючи дорослими, є дитяче містечко «Казка» та Зоопарк. Не одне покоління миколаївських хлопчаків і дівчаток виросли на «казкових» стежинках цих місць. Пропонуємо Вам здійснити краєзнавчу розвідку «Миколаїв у бронзі та граниті» і дізнатись про всі пам’ятники міста Миколаєва та їх цікаву історію.

Привіт, дорогі друзі! До фонду нашої бібліотеки надійшла чергова книжкова новинка з краєзнавства. Книга стане в нагоді учням
навчальних закладів, студентам, викладачам, усім шанувальникам рідного слова. Хочете дізнатися більше? Тоді пропонуємо вашій увазі!

Антологія «Живлюща сила Ємигії» включає в себе твори письменників Миколаївщини й тих краях, чия доля пов’язана з цією неповторною землею, та біографічні довідки про них. Дана антологія – це плідна робота визнаних працівників освіти. Роботу творчої групи очолив нинішній директор Миколаївського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, доктор педагогічних наук, професор Василь Іванович Шуляр, а до роботи над антологією-хрестоматією прилучилися науковці з Чорноморського державного університету імені Петра Могили Інна Юхимівна Береза, Владлена Миколаївна Русова, з Миколаївського національного університету ім. В. Сухомлинського – кандидати наук, доценти Людмила Василівна Старовойт, Поліна Михайлівна Водяна, голова обласного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта», кандидат медичних наук, доцент Національного університету кораблебудування імені Адмірала Макарова Ігор Богданович Марцінковський та автор цих рядків. Науковими консультантами були син і батько Креміні: Тарас Дмитрович – депутат Верховної Ради України, голова підкомітету з питань освіти Комітету ВРУ з питань освіти і науки, доцент і докторант, і Дмитро Дмитрович – голова обласної організації НСПУ, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка. Передаючи духовну ауру рідного краю, автори запропонували читачам розділ усної народної творчості, де представлені думи, перекази, легенди кінця ХХ-початку ХХІ ст., часів бурхливої історії України. Не менш цікавими і захопливими є легенди та перекази про рідний край.

Укладаючи антологію, автори відбирали імена тих літераторів, які допоможуть нашим читачам скласти літературну картину рідного краю. Прізвища письменників розміщені за абеткою. Не дивно, що відкриває цей список Микола Аркас (1853-1908) – автор опери «Катерина», «Історії України-Руси», поет і фольклорист, просвітянин, педагог, меценат, культурно-освітній і громадський діяч. Миколаївщина гордиться тим, що саме на нашій землі народився велетень української культури Микола Степанович Вінграновський. Поет, прозаїк, сценарист, кінорежисер, кіноактор, учень Олександра Довженка, лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка, Заслужений діяч мистецтв України, перший президент Українського ПЕН-клубу. Хто ж не знайомий з творчістю Людмили Олексіївни Василевської-Березіної. Проте читачі знають її як Дніпрову Чайку. Ця прекрасна жінка подарувала своїм читачам вірші, п’єси, казки, оповідання, нариси. Добре знаний у рідному місті Еміль Ізраїльович Январьов, поет друкувався в газетах «Южная правда», «Бугская зоря». Упродовж багатьох років Еміль Ізраїльович вів популярну телепередачу «Поле зрения», а в газеті «Вечерний Николаев» – рубрику «Журнальный столик».

Борис Миколайович Мозолевський родом з Веселинівського району. На його долю випали чималі випробування. Навчався заочно на історико-філософському факультеті Київського державного університету, писав російською, згодом почав писати рідною: одна за одною виходять його неповторні збірки поезі «Веретено», «Скіфський степ» та ін.

У Празі похований наш земляк, український письменник, драматург та педагог родом із Нового Бугу Спиридон Феодосійович Черкасенко. Для нас він залишив драми, роман, поезії, оповідання, а також він писав підручники для українських школярів.

Анатолій Васильович Харланович радував своїх читачів розмаїттям тем у своїх поезіях. Його творчість, зібрана в однотомнику «Сповідь» і опублікована в «...Ємигії», звернена до актуальних проблем сьогодення, до тих проблем, які хвилюють сучасника.

Багато цікавого написано про Михайла Божаткіна, класика мариністики. Повноцінні добірки оригінальних творів і статті про них відведені нашим сучасникам – молодим поетесам Дарині Березіній і Наталці Білецькій, широко відомим майстрам красного письменства Олександрові Глушку, Анатолієві Качану, В’ячеславу Качуріну, Дмитру Креміню, Володимиру Пучкову, Олександрові Сизоненку, Людмилі Чижовій, Ларисі Матвєєвій, Світлані Іщенко, Анатолію Малярову та іншим.

Ця антологія допоможе вам глибше осягнути творчість кожного митця-краянина, його унікальну творчість, отримати естетичну насолоду від осягнення справжньої художньої творчості.

28 листопада – День пам’яті жертв голодомору

«Прости нас, пам’яте, прости…!»

"Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани". Ці глибокі і мудрі слова належать незабутньому українському поетові Максимові Рильському. Так, справді обов’язок кожної людини – знати історію своєї Батьківщини. Історія завжди навчала людство не робити однакових помилок в майбутньому знову і знову.

Цей найстрашніший голод мав штучний характер і забрав життя від 7 до 10 мільйонів українців. І хоча про нього не дозволялося відкрито говорити і навіть згадувати в офіційних документах, проте крім спогадів очевидців залишились і документальні свідчення трагедії. Посухи у 1932 р. не було, Україна отримала доволі гарний врожай, і причинами голодомору стали: прорахунки економічної політики, що призвели до дезорганізації сільськогосподарського виробництва та непосильної для селян хлібозаготівлі; надмірний хлібний експорт; небажання колгоспників працювати у громадському господарстві; конфіскація владою продовольства у відповідь на цей саботаж. Безпосередніми причинами голоду стала примусова колективізація із застосуванням репресій, проведення хлібозаготівельної кампанії, грубі адміністративні методи керівництва колгоспами. За допомогою репресивних заходів щодо заможних селян з метою якомога більшого вилучення в них хліба та інших продуктів Й.Сталін розраховував забезпечити „стрибок” в індустріалізацію. Однак, незважаючи на репресивні заходи, запроваджена у 1928 р. продрозкладка пробуксовувала. В цьому звинувачували куркулів, які нібито навмисно зривали плани по хлібозаготівлі.

Що ж відбувалось на Миколаївщині? Тему голодомору 1932-1933 рр. в Україні та на Миколаївщині досліджували з різних боків. І кожного разу розглядали з якогось свого боку. На цей голодомор не могли не звертати увагу і органи державної влади на місцях. Вони не могли бути сторонніми споглядачами. Хоч їм і ставили великі задачі зверху, але вони були якнайближче до мас, до народу. Цей голод – один з найстрашніших злочинів сталінщини щодо українського народу. Злочин, який не може бути виправданий чи прощений, хоча гинули не тільки українці, а також росіяни, євреї, молдовани, болгари та інші. Зараз вже немає сумніву, що цей голод був штучним. Основним джерелом інформації був Державний архів Миколаївської області (ДАМО), який з 30 вересня 1991 р. приєднав до себе (за рішенням № 240 Миколаївського ОВК) колишній партархів Миколаївського обласного комітету КПУ. Ці архівні матеріали пролежали декілька десятиліть без потреби на архівних полицях. Вони дозволили по-новому осмислити цю проблему.

Наприкінці 1929 р., після листопадового пленуму ЦК ВКП(б), в країні почалася суцільна колективізація. Селян почали заганяти до колгоспів: якщо у квітні 1929 р. у Миколаївській окрузі було колективізовано лише 21% усіх господарств, то у травні наступного року – вже 83%. Почалась „ліквідація куркульства як класу”, що на практиці означало знищення заможних селян, яких, до речі, заборонили приймати до колгоспів. У позасудовому порядку куркулі підлягали примусовому виселенню у віддалені райони країни, їх майно конфісковували. Усуспільнення селянських господарств супроводжувалась беззаконням і свавіллям, за відсутності запланованої кількості куркулів їх роль виконували середняки, а подекуди й бідняки. Нині до держархіву надходять запити з Півночі Росії від нащадків колишніх куркулів, виселених на початку 1930-х років до Сибіру. За неповними даними, на території нинішньої Миколаївської області було розкуркулено близько 12 тисяч господарств, а на Україні – понад 200 тисяч.

Вже взимку 1931-1932 рр. у селах склалося скрутне становище з продовольством, адже під час хлібозаготівель з багатьох колгоспів викачали навіть насіннєве зерно. Тому навесні 1932 р. у багатьох районах України спалахнув страшний голод з численними випадками людоїдства. Опухлі від голоду люди їли собак, котів, слимаків, ховрахів, кору дерев, мололи кістки на борошно. Кожного дня померлих ховали у братерських могилах. Вмирали родинами, цілі села були спустошені.

З місць до органів влади надходили тривожні запити, листи-благання про допомогу. Один із них надійшов до редакції газети «Шлях індустріалізації» і був такого змісту: «Голодуємо! Повідомляю всі миколаївські організації, що члени комуни ім. Леніна Тернівської сільради дуже голодують, вже чотири дні не бачать навіть крихти хліба. Просимо миколаївські організації звернути на це увагу та дати негайно допомогу. 7.3.33 р. Писав (член комуни)». Зрозуміло, що цей лист не було опубліковано в газеті.

В багатьох колгоспах Миколаївщини склалось дуже тяжке становище. Так, наприклад, члени правління одного із колгоспів Новобузького району писали до райвиконкому: „Засобів для життя ніяких не маємо, живемо виключно тим, що одержуємо з елеватора у вигляді харчової допомоги, в останні дні ми нічого не одержуємо... Роботи стоять нерухомо, люди зовсім ослабли і є масове опухання, що через декілька днів несе смертні наслідки...”.

6 грудня 1932 р. за підписами В. Чубаря і С. Косіора була прийнята постанова Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У „Про занесення на „Чорну дошку” сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі”. Щодо цих сіл було вирішено вжити такі заходи:

1.Негайно припинити довіз товарів, цілком припинити кооперативну і державну торгівлю на місці і вивезти з відповідних кооперативних і державних крамниць всі наявні товари.

2.Цілком заборонити колгоспну торгівлю як для колгоспників, так і для одноосібників.

3.Припинити всіляке кредитування, провести дотермінове стягнення кредитів і інших фінансових зобов’язань.

4.Перевірити і очистити органами РСІ кооперативні і державні апарати від всіляких чужих і ворожих елементів.

5.Перевірити і очистити колгоспи цих сіл, вилучивши контрреволюційні елементи, організаторів зриву хлібозаготівель.

За цією постановою поряд з іншими селами на „чорну дошку” занесли і с. Піски Баштанського району.

Наприкінці грудня 1932 р. репресивні заходи набули значного поширення. Своїми рішеннями право занесення сіл та колгоспів на „чорну дошку” почали здійснювати райвиконкоми. Так, станом на 25 січня 1933 р., тільки у Новобузькому районі було 6 колгоспів, які зазнали репресій за невиконання плану по хлібозаготівлі. Крім того, по цьому ж району було ще 10 колгоспів, які хоч не були занесені на „чорну дошку”, але до них також були застосовані репресії.

В одному з протоколів засідання бюро партосередку при колгоспі ім. Сталіна Пересадівської сільради зазначалось, що станом на 18 квітня 1933 року, в колгоспі перебувало на громадському харчуванні 1845 осіб, однак продовольчих ресурсів було тільки на два дні; хворих від недоїдання – 390 колгоспників, тільки у березні-квітні сталось понад 100 смертних випадків.

Та виконання планів хлібозаготівель продовжувалось. Крім органів ДПУ та міліції, до „викачування зерна” приєднались бригади з місцевих активістів, які обходили кожну хату у пошуках зерна. За переховування зерна або хліба карали розстрілом з конфіскацією майна, а за наявності пом’якшуючих обставин – позбавленням волі не менше як на 10 років з конфіскацією майна (сумнозвісний „закон про п’ять колосків”). Керівники колгоспу „Жовтнева революція” Костянтинівської сільради Арбузинського району за те, що розпорядились скосити 0,45 гектара посіву жита, обмолотити його без відома МТС і без обліку та роздати хліб на труднощі, постановою районного партійного комітету від 17 липня 1933 року були виключені із партії і віддані до суду. Незацікавленість колгоспників у результатах своєї праці („Хай гине, все одно заберуть”) призвела до зниження трудової дисципліни і байдужості до всього, що перебувало за межами власного господарства. Адже хліб у країні був: в селах, охоплених голодом, на залізничних станціях, в елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба, від причалів Миколаївського торгівельного порту відходили до інших країн пароплави з зерном. Але тоталітарна система, безжалісно пограбувавши селян під час хлібозаготівельної кампанії 1932-1933 рр., прирекла селян на вимирання. За приблизними даними, у населених пунктах сучасної Миколаївської області загинули від голодної смерті близько 500 000 осіб.

Бібліотека-філіал для юнацтва пропонує вам книжки, де ви можете дізнатися про ті страшні події, події, про які, мабуть, краще забути… Або пам’ятати, щоб ніколи більше не повторювати тих помилок…

В книзі Миколи Шитюка та Кирила Горбурова ви знайдете інформацію про три тяжкі голоди на Миколаївщині. В ній показано, як в результаті злочинної діяльності тогочасного партійно-радянського керівництва загинули тисячі невинних жертв українського та інших народів, що проживали на території області.

Книга розрахована на масового читача, студентів вищих навчальних закладів, школярів, усіх, хто цікавиться історією рідного краю. Всю книгу ви зможете прочитати у нас в бібліотеці.

Літературне місто Миколаїв

Місто – це книжка, в якій будь-яка вулиця займає сторінку. Майже всі вчені та краєзнавці в різні роки займалися дослідженням топоніміки містечка. Серед них І. Павлик, В. Ліфанов, В. Жадько та ін. Книжка Ю. Крючкова «Старий Миколаїв і його околиці», що вийшла в 1991 р. і включає 575 описів заголовків вулиць містечка, сходу стала бібліографічною рідкістю. А робота Ю. Крючкова «Град Святого Миколая» (2003 р.) – це ціла подорож по рідних вулицях, паркам, скверам і навіть підземеллям Миколаєва. Всі знають те, що тут зібрано 190 фото, ряд з яких – рідкісні. Зараз у Миколаєві налічується найбільш восьмисот проспектів, вулиць та провулків. І навіть не треба і говорити про те, що у кожного, навіть самого маленького провулка, своя історія. А, уявіть собі, скільки у Миколаєві пам’ятників та пам’ятних дошок, встановлених на цих вулицях? Ці монументи також мають свою історію. Ми пропонуємо вам здійснити подорож літературним Миколаєвом, відвідати найвизначніші літературні зупинки нашого міста.

Козацтво та Миколаїв

Козацтву належить особливе місце в історії нашої держави та в історичній пам'яті української нації. Саме козацтво було тією силою, яка активно впливала на історію України XVII– XVIII ст., розвивала і боронила національну ідею, сприяла захисту політичних, економічних, культурних досягнень українського народу, його духовному розвитку. Феномену козацтва, його внеску в розбудову української державності нині присвячено чимало друкованих матеріалів, де викладені різні погляди на його історію, державотворчу діяльність, значення для всього народу України тощо.

Період з кінця XV ст. по кінець XVIII ст. на Миколаївщині тісно пов'язаний з історією запорізького козацтва. Козаки та селяни-втікачі засновували свої поселення на території Миколаївщини. Це були укріплення на Південному Бузі (Соколи, Гард та ін.). Були зимівники на Бузі та його притоках (Мигія Первомайського району, поблизу сучасних міст Нової Одеси, Нового Бугу та ін.). Протягом першої пол. ХVIІ ст. в межах сучасної Миколаївської області налічувалось 59 козацьких зимівників. Найбільшим із поселень був заснований у 1679 р. Орлик, або Орел. Головним об'єктом військових походів запорожців став Очаків, що був найважливішим опорним пунктом Туреччини у Північному Причорномор'ї. Перший похід українських козаків під Очаків відбувся у 1490 р. Потім походи здійснювалися у 1523, 1538, 1541, 1543, 1566, 1568, 1594 рр. У 1737 р. під час російсько-турецької війни за участю козацтва було взято Очаків. Місто Вознесенськ було центром Бузького козацького війська, сформованого на основі полку українських козаків. Після закінчення російсько-турецької війни 1768-74 рр. Козаків було поселено на прикордонних землях по Південному Бугу. Наприкінці 80-х рр. XX ст. інтерес до свого минулого та генетична пам'ять поряд з активізацією політичного життя в Україні спричинили виникнення козацьких громадських утворень. З'явилися перші осередки козацтва й з перших днів існування Українське козацтво заявило про себе як про авторитетну громадську силу, котра одразу почала шукати своє місце в громадсько-політичному спектрі України. Почало відроджуватися Українське козацтво і на теренах Миколаївщини. У 1992 р. була створена козацька організація області під назвою „Буго-Чорноморський Кіш Українського козацтва”. Уже у вересні 1993 року був офіційно зареєстрований обласною юстицією Буго-Чорноморський Кіш Українського козацтва Миколаївської області. Першими юридичними козацькими осередками у складі Буго-Чорноморського Коша Українського козацтва Миколаївської області стали: Буго-Інгульський козацький курінь, м. Миколаїв (1995), Синюхо-Бродський козацький курінь Первомайського району (1994), Громокліївський козацький курінь Баштанського району (1995). Після 2000-го року були створені: Бугогардова паланка, м. Південноукраїнськ (2001), Жовтневий курінь Жовтневого району (2001), Федорівський козацький курінь Новоодеського району (2001), Доманівський козацький курінь Доманівського району (2001), Окремий козацький Костянтинівський курінь Арбузинського району (2004), Братський козацький курінь Братського району (2005), Казанківський козацький курінь Казанківського району (2001). В 2007 р. на Миколаївщині з’явилися нові організації: „Українське реєстрове козацтво”, “Козацтво запорозьке”, "Все українське козацьке військо". У 2007 році було створено також обласне козацьке товариство „Буго-Лиманське незалежне козацтво”. Сучасні козацькі організації є спадкоємцями і продовжувачами ідейних, духовних і моральних засад українських козаків.

А що ви знаєте про 7 чудес Миколаєва?