BIBLIOтинейджер

25 лютого – 145 років від дня народження Лесі Українки (Лариси Петрівни Косач-​Квітки) видатної української письменниці, поетеси, перекладача, громадської діячки

Як я умру, на світі запалає

Покинутий вогонь моїх пісень...

                            Леся Українка

Геніальна українська поетеса, яку називають дочкою Прометея за її художнє слово, сповнене волелюбності й оптимізму, за силу духу і романтичність її непересічної особистості. Ще зі шкільних років  вивчаємо біографію великої української письменниці.  Вже так багато прочитано та сказано. Говорять, що прочитавши першу поетичну збірку Лесі Українки «На крилах пісень», Іван Франко так визначив місце письменниці в українській літературі: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте...» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хороброї дівчини...»

  

Вірші Лесі Українки підкуповують справжнім ліризмом, непідробною щирістю, мелодійністю слова, громадянським пафосом. Поетеса захоплює нас незламною силою духу, адже перемагаючи постійний біль, вона мужньо вела «тридцятилітню війну» з невиліковною хворобою і творила оптимістичні вірші. 

Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

Чи пісня й думка кволі?

За переказами очевидців про Лесю Українку відомо чимало цікавих фактів. Леся Українка дуже рано виявила нестримний потяг до музики. І мати, Олена Пчілка, придбала рояль, на якому з п’ятилітнього віку й почала вчитися грати дівчинка. Його потім у родині так і назвали «Лесин рояль». Але люта хворість часто припиняла навчання.

 Застудивши ноги й руки зимовим хрещенським днем, дев’ятирічна Леся захворіла на туберкульоз кісток, що прикував її до ліжка. Іноді місяцями лежала вона з загіпсованими руками й ногою.

Була зразком виняткової мужності

 Ще зовсім малою, боячись хижих звірів, вона бігала місячної ночі в сусідній ліс, бажаючи побачити там оту мавку, про яку розповідала їй колись у ранньому дитинстві мати, і ніжний образ якої відтворила пізніше в поетичній «Лісовій пісні».

  Лесин батько якось привіз з полювання малу кізочку, що відбилася від матері. 12-літня Леся взяла кізку під свою опіку і незабаром так приручила до себе, що та бігала за нею, мов собачка.

Підрісши, кізка вискочила з садиби в сусідній ліс і там її розірвали вовки.

Довідавшись про це, Леся спочатку гірко плакала, а потім, блиснувши очима, скрикнула:

 — О, я б сама задавила того вовка враз!

 — А ти ж, Лесю, зауважив їй хтось, була завжди проти полювання та й взагалі проти вбивства звірів.

— Ні, ні, треба нищити хижаків, щоб вони не змогли нищити отакеньких, слабших за себе! – палко вигукнула дівчинка.

З юних років Лесі Українці легко й невимушено давалося віршування, хоч іноді, як сама поетеса писала до своїх рідних та близьких друзів, вона так глибоко й ретельно опрацьовувала твори, що в неї аж підвищувалася температура, і Леся Українка стомлювалася до того, що лежала нерухомо.

 Особливо багато праці доклала Лариса Петрівна на найулюбленішу річ – «Лісову пісню». В одному з листів вона писала, що, коли скінчила цей твір, у неї підвищилася температура до 38 градусів, і вона зовсім знесилилась.

Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. Їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александра».